Індія. Калькутта без ретуші

Індія: подорожні враження з Калькутти
Мрії про далекі та екзотичні країни у мене завжди були. Коли ж надійшло запрошення від Асоціації фотографів Індії взяти участь у ІХ Міжнародній фотографічній конференції у Калькутті, то я з радістю його прийняв. Віза, авіаквитки, інформація про погодні умови – все це було підготовлено завчасно.


Дорога
Делі з причини туманної погоди не приймав, тому ніч прийшлося провести в аеропорту Абу-Дабі, де сервіс був на досить гарному рівні – ввечері Ñ– вранці було забезпечене харчування в кафе. Крім того, достатньо вільних комп’ютерів з мережею інтернет, тож я перевірив пошту й написав Бісватошу в Калькутту, що мій рейс затримується.
Наступного ранку літак досить довго кружляв над Делі, й земля для пасажирів з’явилась зовсім несподівано. Ð’ аеропорту шукаю таксі до аеропорту Доместік внутрішніх авіаліній. Ціни від 450, 900 до 1900 рупій. Знайшов якусь будку з написом pre-paid taxi з продажем квитків – щось на кшталт мережі таксі. Квиток обійшовся всього у 150 рупій, а це трішки більше 3 доларів США. Моє таксі (трьохколісний мото з будкою) завезло в аеропорт – приблизно 10 км по насиченій рухом дорозі – за хвилин 20-30.

Квитків до Калькутти немає та й погода нельотна. Шість авіакомпаній і у кожної свій розклад. Знадобилась інформація про розклад літаків різних компаній з інтернету, що взяв ще дома. Коли вказав дату на наступний ранок, квиток знайшовся, але дорожче й на 6 годин наступного ранку. Знову таксі, тепер до готелю, приблизно 3 км.
Під’їхавши до готелю, таксист захотів суму у 2 рази більшу, ніж на лічильнику. Сторгувався на половину, тобто 100 рупій.
У готелі, як для іноземця, ціни зашкалюють. Спочатку, не второпавши, що вони можуть мінятися, відчував себе непевно, але потім, коли почав сміливіше торгуватися, все стало гаразд.
У готелі замерз. Навіть одягався вночі, хоча ніби по наших мірках було Ñ– не так холодно. Замість ковдри – простирадло й легке покривало. Втім, до ранку дожив. Ð’ аеропорту Делі знову туман й довго чекали злету.
В аеропорту Делі й Калькутти озброєні автоматами і навіть кулеметами військові. В приміщення пускають тільки за наявності квитка.

Зустріч
Іду на вихід з приміщення аеровокзалу, живий коридор зустрічаючих з табличками, на яких різні прізвища. Ось знаходжу своє. Однак мене уже впізнали, і киваю здаля, що ось тут я, нарешті прибув.
Я знайомлюсь з зустрічаючим. Малаї вибачається за погану погоду в Делі, додає, що впізнав мене в обличчя, оскільки бачив фото в інтернеті. Запитує, що я хочу – в готель чи на конференцію? Погоджуюсь випити десь кави та, звичайно, на конференцію. Ð’ готель ще встигну, адже час іде, а місто велике Ñ– витрачати обмежений час на переїзди не варто. По дорозі безліч цікавих сюжетів з життя людей Ñ– з вікна авто починаю своє фотополювання.
Конференція проходила у Музеї знань, учасники були з Канади, Голландії, Бангладеш, Ірану, Пакистану, Південно-Африканської республіки, Індії Ñ– я – з України.
Конференція, доповідь
При вході на територію музею реєстрація, видали бейджик, сумку з матеріалами. У залі багато фотографів, хтось щось розповідає, слайди демонструють. Важко сидіти на конференції, оскільки знання мови досить слабкі для швидкого розуміння сказаного, а доповіді все ж таки цікаві, судячи з їх емоційного представлення.
Вкотре пошкодував про своє слабке знання англійської мови. Здивувало, що мою доповідь уже надрукували у збірнику, оскільки відправив її електронною поштою всього декілька днів назад.
Я виступав наступного дня. Спеціально запросили жінку-перекладача. В кінці 80-х рр. вона вчилась в Києві і зараз викладає російську мову в університеті Калькутти. Розмовляла вона непогано, а от як перекладач досвіду не мала. Тому говорив не так багато, текст міг прочитати кожен.
Решта доповідачів говорили на найрізноманітніші теми: RAW-формат, стійкість і відновлення емульсії на пошкодженій фотографії, світло, тон й напівтон та про багато іншого. Звичайно, потрібно добре знати історію фотографії, її походження, стан розвитку, історію фотографії в особистостях, в іменах, про людей-фотографів, що залишили слід своїми світлинами. При викладанні чи просто розмовах про фотографію це дає великі переваги та й легше висловлювати свою думку.

Харчування, готель
Час обіду. Ð’ кафе поверхом вище нас пригощали. Кафе – це мансардне приміщення під брезентом з бамбуковим каркасом. Майже всі їдять руками. Тут же на бетонній підлозі миють посуд, поруч туалет. Пробую їсти – виделкою, звичайно. Їжа смачна Ñ– досить сильно приправлена гострими спеціями. І в інших місцях, де нас пригощали, вся їжа сильно приправлена, але оригінально смачна. Готують тільки чоловіки, ніде жінок в кафе чи ресторані не бачив. З цікавості заглянув на кухню. Краще б туди не дивився.
В апартаментах, де я жив, на вечерю чи на обід, якщо в цей час там був, пригощали 7-8 блюдами в маленьких тарілочках. Основу гарніру завжди складав рис.
В готелі над ліжками ковпаки з сітки від комарів, оскільки цих кровопивць всюди достатньо. Незважаючи на сітку, декільком все-таки вдавалось проникнути на мою територію, за що й поплатилися.

Фотосесії
Для фотографа-європейця тут справжній клондайк. Люди живуть, виживають, народжуються в настільки незвичних для нас умовах, що навіть уявити собі неможливо. Величезна країна з населенням понад мільярд сто мільйонів жителів. Ленін ще й досі тут популярний. Про СРСР гарні спогади ще з давніх часів. По місту на парканах часто зустрічається зображення серпа Ñ– молота. А свастика, яку фашисти використовували як свою емблему, зустрічається в самих різних місцях. Це – самий древній та неоднозначний символ, що відомий людству. Його вважають священним індуси, буддисти, джайни Ñ– клянуть європейці, які пережили жахи Другої світової війни. Слово «ÑÐ²Ð°ÑÑ‚ика» на санскриті, мові древніх індо-аріїв, означає «Ñ‚е, що дарує благополуччя». Правостороння свастика символізує Сонце, вічний рух Ñ– розвиток та вважається щасливим знаком. Лівосторонню свастику ототожнюють з осіннім та зимовим Сонцем Ñ– жіночим началом.
Після закінчення всіх доповідей, наступного дня з 7 годин ранку почалися вільні фотосесії. За мною Ñ– двома південно-африканцями індійський фотоколега заїхав на позашляховику індійського виробництва „магіндра-скорпіо” Ñ– розпочалась програма, заради якої я й приїхав.
На вулицях можна побачити все. Багато людей живе практично просто неба, для багатьох житло – це лише якийсь навіс з бамбукових стійок, різних підручних матеріалів, брезенту, плівки. Тут же на вулиці миються, повністю намилюючи себе милом, ретельно та довго чистять зуби, готують їжу, їдять, перуть якісь тканини, ходять в туалет, де ця природна потреба Ñ—Ñ… застала, просто ставши під стінку. До речі, миються досить часто та ретельно.

Вулиці – це суцільний колорит з житлових конструкцій (важко підібрати слово, що це таке), суцільного руху людей, торгівельних точок, облич та великої кількості сміття. Багато людей щось копає, довбе інструментом, подібним до нашої лопати, тільки ручка загнута Ñ– нагадує кірку-лопату. Хтось везе довгі бамбукові палиці, великі мішки, якісь ємкості. Все рухається в обидві сторони, нагадуючи величезний мурашник.
Дивно, що у кафе чи ресторанах я не зустрічав жінок-працівниць, а от на переносці вантажів на голові їх скільки завгодно. На голову одягається спеціальна шапочка, на яку ставиться великий кошик. У цей кошик кладеться щебінь, пісок, бита цегла і т.п. Я спостерігав, як жінки працювали на ремонті дороги разом з чоловіками, тягаючи на своїй голові весь цей будівельний матеріал.

Рух транспорту лівосторонній та дуже інтенсивний. Автомобілі переважно місцевого виробництва й невеликі. Втім, іномарок з Кореї та Японії теж достатньо, але вони також маленькі. Дуже багато таксистів на автомобілях, схожих на старий «Ð¼Ð¾ÑÐºÐ²Ð¸Ñ‡» ще радянського періоду. Також таксують рикші в упряжці, велорикші, трьохколісні моторолери та мотоцикли з будкою для пасажирів, трьохколісні компактні автомобілі Ñ– Ñ‚.п. Кожен учасник руху обов’язково при їзді нажимає на свій клаксон, Ñ– все це, вливаючись в загальний потік життя, створює страшенну какофонію. Однак про всіх цих учасників дорожнього руху можна сказати, що вони віртуози. Автомобілі, велосипеди Ñ– весь інший транспорт настільки близько один біля одного гасає, що у більшості авто навіть немає бокового дзеркала, оскільки воно розширює загальні габарити авто й впливає на маневреність у вузьких проїздах. Вранці й ввечері настає час пік, Ñ– швидкість на вулицях суттєво зменшується.
З першого погляду всюди цікаві своєю незвичністю сюжети. Люди не заперечують фотографуванню, у більшості випадків відповідають на вітання Ñ–, мабуть, я їм такий же незвичний, як вони мені. Інколи за фотографування даю рупії, та й не шкода, в одному доларі Ñ—Ñ… аж 45 – це хоч трішки допомога для тих, хто мені позує.

Обличчя темні, дні сонячні, тому для виразності облич певні складнощі при зйомці є. Не завжди є можливість вибору певного ракурсу, необхідного освітлення, оскільки це особливість репортажної без постановки зйомки. Спочатку людина має не бачити, що її знімають, щоб реалістичніше передавати настрій сюжету. Або треба фотографувати в перші миті, коли вона вже побачила фотографа, але, можливо, ще не зовсім усвідомила його наміри.
Невеликий, але простий секрет налаштувати до себе як фотографа людей – обов’язково необхідно привітатись та потім подякувати, а якщо ще й на Ñ—Ñ— рідній мові, то гарне спілкування забезпечене. На місцевій мові „дякую” звучить як „дганновад”.

Фотографування під час подорожей – це як полювання, потрібно постійно бути максимально уважним та готовим до фотопострілу, щоб зафіксувати та зупинити мить життя саме так, як вона Ñ” у своїй правді та реальності. Це ніби смерть цієї миті, майбутнього у неї немає, але разом з тим – це пам'ять та доказ того, що було Ñ– що вже не вернути.

У храмах
Тут ніби інше життя. Тихе, розмірене, багато квітів. Будівля оздоблена склом, смальтою та дзеркалом, різні орнаменти. У середині фотографувати не дозволяється, Ñ– так у всіх храмах, де ми були. Вхід у храми обов’язково без взуття, яке всі залишали просто перед входом.
Коли ми приїхали у величезний храм Dakshineswar Kali Temple, що на березі ріки Ганг, то ще на під’їзді до нього були величезні черги. Багато паломників, Ñ– я так зрозумів, що звідусіль. Люди стояли в черзі, щоб вклонитись своєму богу. На алеї біля входу багато жебраків, а які вони колоритні! Тут же поруч сходи до священного Гангу, де люди миються, купаються, щось перуть. Все-таки яка перевага цифрових камер – маєш з собою декілька ємких карт пам’яті Ñ– працюєш, не боячись, що скінчиться плівка.

Я також ввійшов у Ганг, омив свої душу й тіло. Переїхавши через величезний міст через цю могутню ріку, відвідали храм Рамакрішна. На території багато квітів і знову всюди написи, що фотографування заборонено.

Погода, одяг
Погода в цей час за їхніми міркам зимна й холодна зранку. Вдень при мені було до +30, вночі до 15-20 тепла. Тому багато людей ходять в шапках, шарфах, хустинках, обгортаючи голову й шию, ніби дуже холодно, одночасно більшість – в шльопанцях без шкарпеток. Деякі взагалі ніби в масці Ñ– лиш з прорізом для очей. У нас Ñ—Ñ…, напевно, вважали б за терористів.
Наприкінці

У кожній країні своя мова, традиції, звички. Кожну країну відділяють політики, кордони, економічні та природні умови. Однак Ñ” те, що для нас фотографів спільне, що нас об’єднує, знайомить, здружує. Це – мова фотографії, яка зрозуміла всім. Підтвердженням цього стала Ñ– ІХ

Міжнародна конференція.
У нас з індійцями зовсім інші уявлення про цінності життя, які з’явились з розвитком наших цивілізацій, але вони Ñ”. Яка, скажете ви, може бути уява про цінності у людини, що цілий день сидить й медитує на вулиці або просто спить на тротуарі чи цілий день щось переносить, копає Ñ– Ñ‚.п.? Що, вона менше живе чи менше отримує насолоду від самого життя, чи менше хоче їсти-пити? Чи, може, ці люди іншого сорту Ñ– у них немає таких емоцій, радості, печалі, щастя й горя? Ні, вони ж такі самі люди, тільки з темнішого кольору шкірою, іншою мовою спілкування, але ж відкриті до спілкування, також сміються, жартують, люблять, ненавидять. Діти у даному випадку гарний лакмус позитивного настрою та щирості. Вони ще не вміють обманювати. І, незважаючи на бідність та важкі умови життя навкруги, я не зустрічав дитячої надутості та пихатості. І це підтверджувалось в багатьох інших країнах, де я побував.

Останній день я провів у нового фотодруга Малаї. Його сім’я гостинна й привітна. Мені виділили окрему кімнату, над ліжком також сітка від комарів. Вночі по скайпу спілкувався з дружиною Вікторією. Які це радісні Ñ– приємні моменти за тисячі км розмовляти Ñ– бачити близьку людину!
Наступного дня поїхали фотографувати життя в селах поруч. Багато людей, дітей, в одній з шкіл – ціла фотосесія дитячих облич. Дуже популярна гра крикет, в яку грають всі діти – Ñ– менші, Ñ– старші.

Ось Ñ– час відїзду. Все цікаве Ñ– хороше завжди закінчується особливо швидко. Мій новий фотодруг відвіз мене в аеропорт. Ми пообіцяли обов’язково зустрітись ще.
Ð’ думках промайнули цікаві сюжети перебування в Індії, зустрічі, спілкування. Попереду – довга дорога додому Ñ– бажання швидше переглянути та проаналізувати весь відзнятий матеріал.
Фотографував камерами Нікон Д700 з 24-85/2,8-4 і Д200 з 70-300/4-5,6

Ввечері все скидав на ноутбук.

Фото з подорожі можна переглянути за посиланням: http://new.ukrfoto.org/?pg=allgalleryphotos&allphotos=45 

Олександр Харват, 24-29 січня 2010 р., Калькутта, Індія