Стовідсотковий екстрім. Новий рік на Говерлі, або "Не віднесені вітром"

Ð’ дитинстві кожний Новий рік врізується в пам’ять, як мінімум, подарунком. Коли ж ми дорослішаємо, то від цього свята загалом залишаються досить невиразні спогади, які до наступного року майже стираються. Запитайте першого-ліпшого зустрічного, чим йому запам’ятався останній Новий рік. Можете бути впевнені, що 9 з 10 відповідей будуть різнитися між собою дуже мало – хіба що хтось вчинив щось дуже неординарне.

Теми неординарності ми торкнулися не випадково, тому що про неї Ñ– піде мова. Хлопці, які зустріли Новий рік на вершині Говерли (2060 метрів над рівнем моря) – найвищої точки України, якщо хто не в курсі географії, – саме з таких. Їх – наших земляків-рівнян, єдиних з усього Людства, які на це спромоглися цього року, – п’ятеро. Це Аскар Гіжиров, Олександр Харват, Володимир Сторожук, Олександр Новак та Олександр Малий. Після їхнього повернення ми сиділи в доволі затишному місці, проте від їхніх розповідей мені ставало трішки зимно. Хлопців, яким від двадцяти до сорока трьох, не треба було розпитувати. Спомини були, та й, напевно, залишаться яскравими назавжди, тому що побували вони, без перебільшення, десь дуже близько біля пекла, адже воно – це не тільки геєна вогняна, але й, за віруваннями північних народів, місце, де царює лютий холод. З цієї причини наша розмова набула дещо стенографічного характеру.

Олександр Новак: Ідею зустріти Новий рік на Говерлі я виношував майже три роки. Коли вона, так би мовити, поспіла, я підійшов до Аскара, який на мою пропозицію відразу відповів: "Так!" Потім до нас приєдналися інші Ñ– вже 30 грудня ми були на туристичному притулку Козьменщик, що за 9 кілометрів від Говерли. Крім нас, там були туристи з Чернівців, Москви, Естонії, Бєларусі тощо. На пункті контрольно-рятувальної служби, де ми відмітилися, нам сказали, що погода на Новий рік не зміниться – передбачався дощ, мряка.
Аскар Гіжиров: Авжеж, це не надихало, та нікому й на думку не спадало, що через кілька годин після того, як ми зранку 31 грудня, – до речі, в цей день у Саші Новака було день народження, – вирушимо на Говерлу, рятувальники отримають штормове попередження. Дорогою ми зустріли групу львів’ян, які вже поверталися з гори. Вони сказали, що вершина покрита льодом, та до цього було не звикати. Ми йшли наверх, падав сніг, але не настрій.

Володимир Сторожук: Так, настрій був чудовим. Навіть не зважаючи на те, що моя амуніція, м’яко кажучи, виявилася недосконалою. Я був більш схожий на людину, яка вийшла на хокейне поле у футболці, кедах Ñ– з м’ячем. Спасибі друзям, які скинулися з миру по нитці голому на сорочку.
Олександр Харват: Та й як було покинути нашого барда, піснями у виконанні якого заслуховувалися всі туристи, які були на притулку. Особливо, після того, як ми повернулися – Вовка співав про гори вже зі знанням справи, хоча й простиглим голосом, що тільки додавало пісням душі.

Аскар Гіжиров: На вершину ми забралися, коли вже стемніло. Розбили палатки, трішки посиділи Ñ– вирішили відпочити, щоб потім зустріти Новий рік як годиться. Поверталися ми з Вовкою до своєї палатки, раптом бачимо – унизу рухається світлова пляма. Незабаром на вершину піднялися хлопець Ñ– дівчина – Ігор та Оксана з Сарн. Прийшли вони просто щоб “відмітитися”, трішки посиділи й пішли назад униз. Вони могли цілком виявитися останніми, хто нас бачив.
Володимир Сторожук: І саме завдяки їм наступного дня на нас Ñ– у притулку, Ñ– на вокзалі туристи дивилися великими очами – це Ñ‚Ñ–, які примудрилися переночувати на Говерлі!

Аскар Гіжиров: Дивилися вони на нас, як на справжніх екстремалів, та про це потім. Ти краще розкажи, як зустрів Новий рік.
Володимир Сторожук: Що тут розказувати. Було десь біля одинадцяти. Я дрімаю собі, палатку вітер погойдує Ñ– відчуття таке, ніби пливеш на човні, аж раптом крик у самісіньке вухо: “Прокидайся, в нас тент зірвало!” Відкриваю очі – наді мною жахлива пика Діда Мороза, на яку перетворилося обличчя Аскара, заметене снігом, вітер дме зі страшною силою, сніг крізь дірочки для вентиляції пролітає палаткою ніби Ñ—Ñ— немає. Десь за кілька секунд його намело між нашими спальниками відра зо два. Крім того, кілки повиривало Ñ– сама палатка ще тримається лише за рахунок ваги наших тіл. Тут я зрозумів, що відчуває корабельний пацюк, домівка якого починає тонути. Дуже незатишно мені, коротше, стало.

Олександр Новак: Мушу додати, що незатишно було всім. Вітер дув десь із швидкістю 50-60 метрів за секунду, температура впала до мінус п’ятнадцяти. Ми в палатці лежали втрьох “валетом” Ñ– за ревом та стогоном вітру не чули один одного. Доводилося з Харватом спілкуватися за допомогою мобільного телефону, що не завжди виходило.

Аскар Гіжиров: Я теж пробував додзвонитися до Харвата та на Новий рік мережа мобільного зв’язку була геть перевантажена. Тому у короткі проміжки часу, коли вітер трішки затихав, ми просто перегукувалися.

Олександр Харват: Так, я кричав: “Аскар?!”, Ñ– чув у відповідь лише оптимістичне: “Живий!”
Аскар Гіжиров: На коментарі часу не вистачало та й не до того було. Як сказав свого часу Амундсен, який побував у справді холодних місцях: “До холоду звикнути неможливо!” Аби не заснути та якось скоротати час, вирішив перекурити, але запальнички видавали лише іскру, бо газ замерз. Уже потім я зі снігу викопав газовий примус. Взяв його у ліву руку – він до неї прилип, перехопив в іншу – він на ній повис. Тоді й зрозумів, що покурю якось потім.

Володимир Сторожук: Тим часом я вирішив навідатися до Харвата в гості. Виліз із палатки, а надворі суцільна романтика: темінь, вітер, сніг, мороз Ñ– я – один, “без ансамбля”. Пальці за секунду скоцюрбилися й задубіли. Спробував застібнути за собою блискавку на палатці – пальці миттєво до неї прилипли. Шарпнув – Ñ– язичок від замка залишився в руках. Взагалі, поламалися всі блискавки Ñ– на одязі, Ñ– на спальних мішках.

Аскар Гіжиров: Та все ж ніч ми пережили, хоча були моменти, коли я готувався до аварійного спуску. Уже натягнув черевики Ñ– так просидів півночі, з-за чого й підморозив собі пальці на нозі. Та все ж вдаватися до крайнього заходу не довелося, тому що я вирішив піти на це лише тоді, коли вітер почне палатку рвати на шматки. Розумієте, спускатися з навітряного боку дуже небезпечно – вітер надуває там снігові карнизи, які під вами обвалюються, та Ñ” ще вірогідність, що зверху накриє лавиною. І тоді – усім до побачення.

Олександр Новак: Кінцівки поморозили усі, пальці в рукавицях мерзли, їх всередині роздувало і доводилося постійно хукати то на одну руку, то на іншу. Та я вважаю, що ми ще легко відбулися. Аналізуючи похід, я вже потім зрозумів, що йшли ми на Говерлу лезом ножа, як метелики на світло.

Олександр Харват: Я, наприклад, остаточно повірив, що ніч позаду, коли вдруге побачив світанок. Не дивуйтеся, тому що перший світанок був на вершині, коли ми вже пакували речі. Вони задубіли настільки, що Ñ—Ñ… доводилося “ламати” як фанеру, щоб засунути в рюкзак. Замерз навіть чай у термосі, довелося потім довго виколупувати пакетики. Другий же світанок застав нас під час спуску, коли сонце зійшло над Говерлою. Я намагався знімати цю красу на відеокамеру, проте Ñ– вона замерзла. Виручив лише старий механічний “Nikon”, з об’єктива якого, правда, довелося зішкребти товстенний прошарок льоду. Згодом, коли ми зустріли ще й третій світанок, камера відтала Ñ– в нас на згадку залишився коротенький фільм, який ми одностайно назвали ”Не віднесені вітром”.

Аскар Гіжиров: Краса була тоді, коли ви з Вовкою “танцювали”, ховаючись за так званою серед туристів “Могилою Конституції” – гранітною брилою, в яку замуровані капсули з землею з усіх областей України, а внизу лежить екземпляр Конституції. Тут я, до речі, хочу сказати, що якщо Верховна Рада прийме поправки до нашої Конституції, то ми готові внести Ñ—Ñ… до того примірника. (Сміється). Та повернімося до прози життя – отже, тупцяють собі два сині красені Ñ– досить незграбно роблять вигляд, що краєвидом любуються... А палатки як виглядали під снігом! Щось ніби й знайоме, але геть безформне, таке, що не відразу й здогадаєшся. Враження незабутнє.

Олександр Харват: А на мене найвища благодать зійшла, як це не парадоксально, тоді, коли спустилися вниз. Вітер перестав свистіти у вухах і стало так добре-добре, затишно-затишно. А кругом сосни, кожна голка яких заледеніла окремо і опинилася немов у своєрідному скафандрі.
Володимир Сторожук: А згадайте, як ми готували суп у “раховозі” (поїзд “Львів-Рахів”, – О.Г.)! На примусі, прямо посеред вагона! Народ був у захваті від такої винахідливості.
Олександр Новак: І слина висіла у сусідів, як у бульдога… Так, вражень ми набралися по самі вуха. Як на мене, то це було навіть крутіше, аніж секс. Кількість адреналіну та тестостерону в крові просто зашкалювала.

Аскар Гіжиров: Авжеж, похід був нелегким, проте ніхто не жалівся, не нив. Ми всі впевнилися, на що здатні, Ñ– я вдячний усім, хто зі мною був. Також я впевнений, що кожний скаже те саме про інших. Ми – справжня команда Ñ– це, без перебільшення, допомогло нам вижити. За великим рахунком, це була генеральна репетиція перед не менш складними випробуваннями, які очікують нас на Кавказі, куди ми плануємо податися цього літа, тому що: “Лучше гор могут быть только горы!»
Володимир Сторожук: Крім того, хочу додати, що своє перше сходження на Говерлу я присвятив десятиріччю знайомства з коханою.

– Що ж, навряд чи хто зможе сказати, що новорічна ніч для вашої п’ятірки виявилася надто нудною. Хочу побажати вам щастя, здоров’я та подальших пригод, які б закінчувалися тільки щасливо.